Український романтизм (фр. romantisme) — ідейний рух у літературі, науці й мистецтві.
Визначальними для романтизму стали ідеалізм у філософії і культ почуттів, а не
розуму, звернення до народності, захоплення фольклором і народною мистецькою
творчістю, шукання історичної свідомості й посилене вивчання історичного
минулого (історизм), інколи втеча від довколишньої дійсності в ідеалізоване
минуле або у вимріяне майбутнє чи й у фантастику. Романтизм призвів до вироблення романтичного світогляду та
романтичного стилю і постання нових літературних жанрів — балади, ліричної
пісні, романсової лірики, історичних романів і драм. Своїми ідеями і
настановами, зокрема наголошуванням народності і ролі та значення національного
у літературі і мистецькій творчості, романтизм відіграв визначну роль у
пробудженні й відродженні слов'янських народів, зокрема українського.
Реалі́зм (лат. realis — «суттєвий», «дійсний», від res — «річ») — стиль і метод у мистецтві й літературі, а
також філософська доктрина, яка вчить, що предмети видимого світу існують
незалежно від людського відчування і пізнання.
Частина митців
культивувала т. зв. «ідейний реалізм», як М. Ге, М. Ярошенко, М. Пимоненко;
інші, як К. Трутовський, О. Сластьон, П. Мартинович, опрацьовували більш
етнографічно-побутові теми, ще інші — І. Рєпін, С. Васильківський, М. Самокиша,
зверталися до іст. і батальних сцен. Реакція проти «об'єктивного»
відображування природи почалася з імпресіонізму (І. Труш, О. Новаківський, М.
Бурачек), які відкрили чар кольорів і показали, що мистецькість твору незалежна
від його зв'язку з реальним світом.
Характерно, що українське народне
мистецтво не приймало реалізму як такого, — а завжди намагалося перетворити
його своїми стилістичними засобами, де основою були вимоги ритму й гармонії. На
Радянській Україні спроби ввести в кераміку, вишивку й килимарство реалістичні
портрети були настільки невдалі, що їх здебільшого залишено.
На західноукраїнських землях з'явилося чимало
примітних споруд: у Львові — будинки політехнічного інституту (арх. Ю.О.
Захаревич), Галицького крайового сейму (арх. Ю. Гохбергер), у Чернівцях —
будинок резиденції митрополита Буковини (арх. Й. Главка), на Закарпатті —
мисливський палац графів Шенборнів, будинок ужгородської синагоги, комітетський
будинок у Береговому.
Кафедральний
собор святого благовірного князя Олександра Невського — православний собор у неовізантійському
стилі, розташований
в Кам'янці-Подільському. Зруйнований у роки радянської
влади, відновлений в час Незалежності України. Собор був побудований у 1893 році
на честь 100-річчя «приєднання» Поділля до Росії. Храм будувався на народні кошти, зібрані
Олександро-Невським опікунством. Закладка церкви відбулася 2 травня 1891 року,
a 24 листопада 1897 собор
було освячено. Будівництво собору, розпис стін і закупівля культового приладдя
обійшлися більш ніж в 100 тисяч рублів. Приміщення церкви обігрівалися паровим
опаленням.
Споруда вражала величчю і
була одним із яскравих храмів Кам'янця-Подільського. Побудована у
візантійському стилі, з великим головним куполом і чотирма напівкуполами по
боках, церква мала над західним входом невелику дзвіницю. Головний вівтар був присвячений св. Олександрові
Невському, в пам'ять Олександра III. Південний вівтар носив ім'я св. Великомучениці
Катерини, покровительки Катерини II, за царювання якої відбулося загарбання Поділля
Росією, а північний — св. Миколи.
Собор мав двох'ярусний
іконостас роботи московського майстра Ахапкіна. У числі пожертв на храм був
хрест, присланий в подарунок імператрицею Олександрою
Федорівною, дружиною Миколи II. При церкві на початку XX століття діяло Олександро-Невське братство з народною читальнею і бібліотекою.
У 1930-ті роки
храм був розібраний на цеглу. В час після проголошення Незалежності України
собор відбудовано — він знову став однією з визначних пам'яток
Кам'янця-Подільського.
Це́рква Свято́го
Микола́я на Аско́льдовій моги́лі — храм в урочищі Аскольдова могила (Київ),
спроектований Андрієм Меленським і
збудований 1809 року на
місці культових споруд, які існували на цьому місці від ХІ століття і від самого
початку були присвячені Святому Миколаю.
Стародавня
Микільська церква була
споруджена не пізніше Назву церква отримала за ім'ям, яке прийняв Аскольд
при хрещенні у 867 році —
Микола.
Певний
час була поширена думка про те, що до будування церкви причетна княгиня Ольга,
а, отже, церква є найдавнішою на Русі.
Виникла ця думка, найімовірніше, через помилку переписувача, який свого часу
замість «Олма» написав «Олга». Втім, деякі дослідники й автори дотримуються
прямо протилежної версії. Висловлено думку, що Ольма — це Олмош (Алмош),
хан угрів,
спільник Осколда-Миколи, який на межі ІХ та Х століття під
тиском печенігів вивів орду мадяр з причорноморських степів
до Панонії .
У 971 церкву Святого Миколая зруйновав син
Ольги — Святослав,
правління якого пов'язане з жорстокою язичницькою реакцією,
переслідуванням християн і
нищенням церков. Лише у 990 році
князь Володимир знову
спорудив тут дерев'яний храм. 1036 року при церкві заснували жіночий монастир,
у якому доживала свого віку мати одного з засновників Києво-Печерської обителі преподобного Феодосія. Він містився чи то на самій Аскольдовій могилі, чи то на
узвишші над нею.
Існує
переказ, пов'язаний із подією, яка сталася в 1113 в житті великого князя Київського Мстислава
Володимировича, сина Мономаха.
Повертаючись пізньої пори з полювання, він заблукав у пралісі, який покривав собою терени сучасного Печерська.
Шукаючи дорогу з нього, князь несподівано побачив яскраве світло, що його
випромінював образ Святого Миколая,
розміщений на високому пеньку, якраз біля тієї самої дороги. На згадку про
чудесне явлення князь 1115 року
заснував при Миколаївській церкві на Аскольдовій могилі (чи перетворив із
зазначеного вище жіночого) чоловічий монастир (чи відновив після зруйнування
його 1096 року половцями).
Через якийсь час на місці пригоди, що сталась із Мстиславом, з'явилася
стовпоподібна каплиця (слуп)
із образом Святого Миколая, яка вказувала напрямок руху до обителі на Аскольдовій могилі.
До
самого Микільського
монастиря, оточеного густим пустинним лісом,
додалися назви Пустинний, Слупський або Стовповий. 1147 року князь Андрій Боголюбський приписав
його до Києво-Печерської обителі. Відновлений після руйнації, заподіяної 1240 року монголами хана Батия,
монастир у XV столітті знову
грабували татари.
Найдавніше
зображення церкви Святого Миколая — дерев'яної, з трьома банями —
збереглося на плані Києва А.Кальнофойського (1638). Наприкінці XVI століття обитель
була певний час уніатською .
Від часів митрополита Київського Петра Могили вона
отримала від козацьких гетьманів численні
універсали та грамоти на володіння маєтностями. Зокрема, Іван Мазепа упродовж 1690—1696 власним
коштом спорудив на горі над Миколаївською церквою за проектом архітектора Йосипа Старцева великий
мурований 5-банний Микільський Військовий собор, який став соборним храмом Микільського монастиря. У келії довкола
нього переселилася більша частина братії з території на Аскольдовій могилі, а
під горою лишився монастирський цвинтар з
дерев'яною Миколаївською церквою, як з головної перетворилася на приписну
цвинтарну.
У 1809 воронезький купець
Самійло Мещеряков побажав увічнити пам'ять своєї дружини,
яка померла у Києві і була похована на Аскольдовій могилі.
З цією метою він замовив Андрієві Меленському проект мурованої церкви, яка була збудована того ж
року (під керівництвом Василя Сєрікова) за 8 тисяч карбованців і
освячена 1 вересня 1810 року. Вона була двоповерхова, виконана у стилі ампір і
у формі ротонди,
оточеної колонадою тосканського ордеру.
Її вінчала велика напівсферична баня з ліхтарем і
маленькою дзвіницею (у 1882 баню
храму було дещо спрощено). Тарас Шевченко зобразив
її на одній із акварелей.
У напівпідвальній крипті храму
було передбачено 77 місць для поховань. У 1816 році церкву розписав іконописець Білецький.
1840 року цвинтар закрили. У 1847 церкву разом із цвинтарем планувалося знести, бо поруч
прокладали шлях до Ланцюгового мосту, до того ж, вона була в аварійному стані внаслідок зсувів
схилу. Але 10 вересня того
ж року храм на Аскольдовій могилі відвідав імператор Микола І, який заборонив знесення, заявивши:
Дошку
з цією історичною фразою згодом повісили у відремонтованому храмі. Іншу дошку,
з довжелезною (і наполовину вигаданою) історією Аскольдової могили у 1866 почепили на фасаді церкви
під час відзначення 1000-ліття хрещення Аскольда.
Тоді ж поширилася легенда про
те, що тут міститься також і його поховання. На запитання про це богомольців
військові писарі показували на місце за вівтарем храму, де існувало поховання
невідомої особи, а пастирські служки уточнювали: «Не тут, а під церквою у
склепі».
Церква Святого
Миколая на Аскольдовій могилі прославилась також тим, що це був перший храм,
який відвідав Папа Римський Іван Павло ІІ під
час свого апостольського візиту в Україну влітку 2001.
Василіянський
монастир Преображення Господнього — греко-католицький монастир Чину св.
Василія Великого у селі Гошові Долинського району на Івано-Франківщині. Вважається однією із найвеличніших
релігійних та історико-архітектурних святинь Західної
України. Його щорічно
відвідує кілька мільйонів прочан з різних країн Європи. Навколо питання
виникнення Гошівського монастиря існують різні версії. Якщо врахувати, що перша
письмова згадка про село Гошів відноситься до 1464 р., то монастир в урочищі «Красний Ділок» (згодом — «Чорний Ділок»), як місце поселення кількох ченців-пустельників, міг існувати значно
раніше. У пошуку кращих і вигідніших умов ченці масово переходили з одного
монастиря до іншого, а деякі заселяли необжиті землі на певній віддалі від
існуючих поселень.Майже 5-столітня історія монастиря була дуже складною. 1570 року лицар королівського
війська Кучулад побудував тут церкву і монастир, які на початку XVII століття спалили кримські татари. Вони також повбивали ченців.У 1629 році
власник (або державець) села Гошів Євстахій
Шумлянський відбудував церкву і
монастир у Чорному Ділку. Цей чоловік був великим жертводавцем, а незадовго до
смерті й сам прийняв чернечий обіт.У другій половині XVII століття монастир
перенесено на Ясну Гору. Ймовірно, переселення монахів на нове місце було
зумовлене черговою пожежею. Але й тут у 1762 році
вогонь пожер монастирські будівлі. Аби все відновити, знову потрібні були кошти
і шалені зусилля. Саме тоді ігумену Йосафату Ленчевичу, згідно з його записами,
з'явилася Божа Мати, яка втішила монаха і дала добру пораду щодо
відбудови.
Зібравши кошти, почалася
робота. У 1771 році
на Ясній Горі вже стояв монастир, а наступного року завершено відновлення церкви.
Вона була невеликою, тож згодом, аби задовольнити духовні потреби віруючих,
яких приходило сюди чимало, у 1842 побудовано
більший храм. Він стоїть тут і донині.
На задній стіні приміщення
був намальований сонячний годинник, на якому тінь стрілки показувала точну
годину (при сонячній погоді) впродовж дня.
Всі п'ять найбільших
дзвонів подарували миряни. Найбільший вагою 1500 кг, найменший —
500 кг. В одній із кімнат монастирського приміщення знаходилася
книгозбірня, де зберігалися всі українські книжки, газети, журнали, які
виходили в Галичині з 1848 року. На жаль, під час війни в 1944 р. значна частина
бібліотеки згоріла. Монастир знову зазнав руйнації, тільки стіна, на якій була
ікона, вціліла.
У 1950 монастир
припинив своє існування. Арештовані були священики, монахи. Багато ікон,
золотих і позолочених речей було вилучено.
До 1978 у
цьому приміщенні був дитячий будинок, церква використовувалась під склад. На
початку 90-х років відроджується життя у Гошівському монастирі. На пожертви
віруючих були відремонтовані приміщення монастиря й церква. Єпископ м. Майнца (Німеччина) прислав групу експертів під керівництвом доктора
Шпендлера, які врятували храм.
Німецькі спеціалісти
встановили електронні дзвони, єдині в країні. Художники-реставратори з Дрогобича, Львова, Борислава провели за рік велику роботу — реставрували п'ять
великих полотен XVIII ст. і намалювали 15 картин.
Місцеві жителі переказують
численні історії про зцілення людей, які протягом століть вервицею тягнуться до монастиря. До кінця XVIII століття у «Монастирському літописі»
налічувалось понад 100 записів про чудесні зцілення через заступництво
Пресвятої Богородиці.
Ікона
Гошівської Божої Матері — копія Ченстоховської
ікони — належала до родини хорунжого Шугая. Під час пожежі, коли все його господарство
згоріло дотла, залишилась недоторканою лише одна стіна — на ній висіла
ікона. Згодом родина Шугаїв, рятуючись від татарських набігів, перебувала
певний час у маєтку Гошовських, відтак і ця ікона змінила власників. В 1736 р. ікона заблисла
великим сяйвом, а потім на обличчі Богородиці залишилась немовби роса, а з очей
спливали сльози, що засвідчило багато людей і місцевий священикНаближалося
200-річчя перенесення чудотворної ікони Матері Божої до монастиря — 1937 рік.
ікона потребувала відновлення, реставрації. «На лляному полотні розмірами 63,5
х 43 см, — описує автор книги „Цариця Карпатського краю“, —
олійними фарбами була намальована Божа Матір з дитятком Ісусом. Обличчя Божої
Матері і Дитятка — яснобрунатні, плащ Божої матері — синій,
сукня — вишнево-червона, одяг Дитятка ісуса дещо ясніший, ніж плащ
Богородиці, а корони — золотаві…» Згодом срібні оздоблення замінили на
золоті, прикрасили коштовним камінням. А митрополит Андрей Шептицький поновив на чудотворній іконі печатки Атанасія Шептицького.
1.
Романтизм в інших видах
мистецтва України.
Завдяки зусиллям передових
діячів культури великі зрушення відбулися і в галузі розвитку музичної
культури. Один з таких поштовхів дали українські драматичні професійні трупи,
що широко пропагували українські народні мелодії, здобутки професійної музики,
самотужки ставили оперні спектаклі. Видатний театральний діяч М.Л.
Кропивницький набув широкої популярності також як співак і композитор (зокрема,
велику популярність здобули його пісня "Соловейко" та дует "Де
ти бродиш, моя доле"). Українська музична культура поширювалася завдяки
концертно-виконавській діяльності М.В. Лисенка та створених ним хорових
колективів, що гастролювали в Україні.
Слухання музики: С. С.
Гулак-Артемовський. Уривок з опери «Запорожець за Дунаєм».
Перлиною української класики стала виразна
музична картина з народного життя "Вечорниці" ПЛ. Ніщинського
(1832—1896 рр.). Центральна частина її — знаменитий чоловічий хор
"Закувала та сива зозуля", в якому відображені страждання козаків у
турецькій неволі, їхнє непереборне прагнення до визволення. У музичній спадщині
композитора є обробки народних пісень: "Про козака Софрона",
"Про Байду", романси "Порада", "У діброві чорна
галка". Палкий відгук широкого слухача завоювала опера М.М. Аркаса
(1853—1909 рр.) "Катерина" на текст однойменної поеми Т.Г. Шевченка.
Вона відзначалася хвилюючим сюжетом, мелодійним багатством і співучістю.
Починаючи з 70-х років М. Лисенко обробив та
опублікував понад 600 зразків українського музичного фольклору, створив великий
цикл "Музика до "Кобзаря" Т.Г. Шевченка", який включає
понад 80 творів різних жанрів і форм. Різноманітні за темами і настроями, дуети
і хори написані на тексти І.Я. Франка ("Безмежноє поле"), Є.П.
Гребінки ("Човен", "Ні, мамо, не можна..."), С.В.
Руданського ("Ти не моя"), Г. Гейне ("Коли розлучаються
двоє") та ін. Зразком національної героїко-патріотичної опери стала
монументальна народна музична драма Лисенка "Тарас Бульба". На сюжети
повістей М.В. Гоголя написані також опери "Різдвяна ніч",
"Утоплена". Композитор створив музику до п'єси І.П. Котляревського
"Наталка Полтавка", оперету "Чорноморці", дитячі опери
"Коза-дереза", "Пан Ко-цький", "Зима і Весна".
Розвиток музики на західноукраїнських землях
також значною мірою стимулювався драматичним театром. У багатьох п'єсах музичні
номери були органічною часткою спектаклів, які називалися
"комедіо-опера",
"мелодрама", "оперета".
Значного поширення набув хоровий рух, завдяки якому виникло чимало музичних
шкіл і музично-видавничих організацій. Діяли хорові товариства "Торбан",
"Львівський Боян". Масовими стали збирання і вивчення музичного
фольклору.
Із народнопісенними джерелами
пов'язана творчість одного з перших українських композиторів-професіоналів
Галичини М.М. Вербицького (1815—1870 рр.). Йому належать хорові твори "Заповіт"
на вірші Т.Г. Шевченка, "Поклін" на вірші Ю. Федьковича, музика до
театральних вистав, близько десяти симфоній-увертюр. Зразки професійної
національної музики створив I.A. Лавровський (1822—1873 рр.) — автор багатьох
хорів ("Козак до торбана", "Осінь", "Руська
річка", "Заспівай, мій соловію" та ін.), пісень, музики до
драматичних спектаклів.
1. Реалістичний
живопис України.
Першим українським
живописцем-реалістом вважають Тараса
Шевченко. Фактично добою реалізму в
українському мистецтві стала доба передвижників, у лавах яких було чимало українців.
В сучасному живописі
реалізм межує з гротеском, атигламуром. Яскравим представником такого напрямку
в реалізмі є російський художник Василь
Шульженко.
Реалізм у театральному мистецтві.
У 1795 році був відкритий
перший в Україні стаціонарний театр у Львові, в колишньому костелі францисканців.
В Наддніпрянщині, де перші театральні трупи народилися також у 18 столітті,
процес відкриття стаціонарних театральних споруд просувався повільніше. Так, у
Києві перший стаціонарний театр з'явився у 1806 році, в Одесі — в 1809, в
Полтаві — в 1810.
У другій половині 19
століття в Україні поширився аматорський театральний рух. В аматорських гуртках
розпочинали діяльність корифеї українського театру — драматурги і режисери
Михайло Старицький, Марко Кропивницький та Іван Карпенко-Карий. Заслуга
швидкого розвитку театру належить також і видатній родині Тобілевичів, члени
якої виступали під сценічними псевдонімами Івана Карпенка-Карого, Миколи
Садовського і Панаса Саксаганського. Кожен із них не лише створив власну трупу,
а й був видатним актором і режисером. Провідною зіркою українського театру того
часу була Марія Заньковецька.
Дайте відповіді на запитаня, запишіть у зошити.
ü Розкажіть про особливості
романтизму в українському мистецтві.
ü Які стилі та напрями
поєдувалися в архітектурі того часу?
ü Назвіть відомих
українських живописців цих стилів.
ü Назвіть композиторів цих
стилів.
29 квітня 2020 року
Стиль реалізм у живописі, музиці й театральному мистецтві
Орацювати параграф 31 ст.246-255
22 квітня 2020 року
Стиль реалізм
Опрацювать параграф 30 ст.239-245. Конспект.
15 квітня 2020 року
Стиль романтизм в музиці і театрі.
Мода стилю романтизму.
Музичний романтизм, як художній напрямок, постав на початку XIX століття під впливом раннього німецького літературно-філософського романтизму (Ф. В. Шеллінг, Жан Поль та ін.); надалі розвивався в тісному зв'язку з різними течіями літератури, живопису і театру (Дж. Г. Байрон, Делакруа, Г. Гейне, А. Міцкевич та ін.).
Музичний романтизм умовно поділяють на три етапи:
- Ранній, пов'язаний із творчістю Ф. Шуберта, Н. Паганіні, Дж. Россіні та інших.
Зрілий (1830 — 1850-ті рр.), пов'язаний з творчістю Ф. Шопена, Р. Шумана, Г. Берліоза, Ф. Ліста.
Пізній етап продовжувався до кінця XIX століття і представлений творчістю Й. Брамса, А. Брукнера, Р. Вагнера та інших.
У порівнянні з попередніми епохами, музичний романтизм вирізняється глибшим розкриттям індивідуального світу особистості, висуванням психологічно складного, відзначеними рисами роздвоєності ліричного героя. При цьому ставлення романтиків до традицій класицизму було неоднозначним: у творчості Шуберта, Шопена, Мендельсона, Брамса ці традиції органічно перепліталися з романтичними, у творчості Шумана, Ліста, Вагнера, Берліоза вони радикально переосмислювалися.
Провідною стала тема особистої драми самотнього, незрозумілого художника, тема безмовної любові й соціальної нерівності. У творчості ряду композиторів ця тематика набуває рис автобіографічності (Шуберт, Шуман, Берліоз, Ліст, Вагнер).
Важливим моментом естетики музичного романтизму стала ідея синтезу мистецтв, що знайшла найяскравіше вираження в оперній творчості Вагнера й у програмній музиці (Ліст, Шуман, Берліоз), котра відзначається більшою розмаїтістю джерел програми (література, живопис, скульптура й ін.). Виразні прийоми, що постали в рамках програмної музики, проникнули в непрограмні твори, що сприяло посиленню їхньої образної конкретності, індивідуалізації драматургії.
Різноманітно трактується романтиками сфера фантастики — від витонченої скерцозності, народної казковості («Сон у літню ніч» Мендельсона, «Вільний стрілець» Вебера) до гротеску («Фантастична симфонія» Берліоза, «Фауст-симфонія» Ліста).
По-новому, з небаченою до того конкретністю, мальовничістю й натхненністю, відтворять романтики образи природи. Із цією образною сферою тісно зв'язаний розвиток жанрового й лірико-епічного симфонізму (одне з перших творів — «Велика симфонія» C-dur Шуберта).
Інтерес до народної творчості у його національно-самобутніх формах значною мірою стимулював виникнення в руслі романтизму нових композиторських шкіл. У середині XIX століття постають національні школи:
польської (Ф. Шопен, С. Монюшко),
чеської (Б. Сметана, А. Дворжак),
угорської (Ф. Ліст), пізніше, до кінця XIX століття у руслі романтизму постали:
норвезька (Е. Гріг),
іспанська (Альбеніс),
фінська (Б. Г. Крусель, Я. Сібеліус)
Від середини XIX століття у романтичному ключі проходить становлення і українська композиторська школа, зокрема, у 1863 році С. Гулак-Артемовський написав першу українську оперу, а з 1870-х до українського фольклору і поезії звертаються Микола Лисенко, Остап Нижанківський, Анатоль Вахнянин та інші. Представником романтичного напряму в українській музиці був Тимофій Безуглий, який створив жалібний марш на смерть Тараса Шевченка(опубліковано в Петербурзі 1861) — один із перших фортепіанних творів на шевченківську тематику. В українському мистецтві найбільш бурхливо і плідно розвивався пізній напрямок романтизму.
Що
стосується російської музики, то російські музикознавці вказують на переважання естетики реалізму, проте відмічають стикання з романтизмом у творчості П. І. Чайковського, О. М. Скрябіна, С. В. Рахманінова, М. К. Метнера.
Розвиток музичного романтизму мав свою специфіку в інших європейських країнах. У Німеччині й Австрії музичний романтизм був нерозривно пов'язаний з німецькою ліричною поезією (що визначила в цих країнах розквіт вокальної лірики), у Франції — з досягненнями драматичного театру.
Увага до образної характерності, портретності, психологічної деталізації обумовила розквіт у романтиків жанру вокальної і фортепіанної мініатюри (пісня й романс, музичний момент, експромт, пісня без слів, ноктюрн й ін.). Нескінченна мінливість і контрастність життєвих вражень втілюється у вокальних і фортепіанних циклах Шуберта, Шумана, Ліста, Брамса й ін. Психологічне і лірико-драматичне трактування властиве в епоху романтизму і великим жанрам — симфонії, сонаті, квартету, опері. Тяга до вільного самовираження, поступової трансформації образів, наскрізного драматургічного розвитку породила вільні й змішані форми, властиві романтичним творам у таких жанрах, як балада, фантазія, рапсодія, симфонічна поема тощо.
Представники романтичного стилю (XIX ст.) найпочесніше місце серед усіх видів мистецтва відводили музиці. Справді, музика, немов голос серця, здатна передати життя людської душі, відкрити в звуках усі нюанси безмежного світу почуттів, настроїв, задумів. Саме емоційну виразність, першість почуття над раціо нальним мисленням романтики ставили за найвищу мету.
Романтизм - це, з одного боку, стійкі ознаки людської свідомості, а з іншого - доба, в яку ці якості стають головними в культурі. Романтизм походить від декількох понять: романський мовний світ початку ХІХ ст. з його народною мовою та романська архітектура того часу. У музиці напрям романтизму склався в 1820-ті роки, розвиток його зайняв XIX ст. Композитори романтики старалися за допомогою музичних засобів виразити глибину і багатство внутрішнього світу людини. Музика стає більш рольової, індивідуальної. Одержують
розвиток пісенні жанри, зокрема балада.
Представники романтизму в музиці
Представниками романтизму в музиці є: у Австрії Франц Шуберт; у Німеччині - Э. Т. А. Гофман, Карл Вебер, Фелікс Мендельсон, Роберт Шуман, Ріхард Вагнер; у Італії - Нікколо Паганіні, Вінченцо Белліні, ранній Джузепе Верді; у Франції - Р. Берліоз, Д. Ф. Обер, Дж. Мейєрбер; у Польщі Фредерік Шопен; в Угорщині - Ференц Ліст. У Росії в руслі романтизму працювали А. А. Аляб’єв, М. І. Глінка, Н. А. Римський-Корсаков, А. Н. Скрябін і А. Н. Скрябін.
Характерні риси романтизму в музиці:
Протиставлення ідеального світу та повсякденності
Відображення проблем людини, її самотності та конфлікту із зовнішнім світом
Звернення до народної творчості, національної культури, історичного минулого
Переважання національно патріотичних і демократичних тем, теми любові до природи.
Франц Пе́тер Шу́берт (нім. Franz Peter Schubert; 31 січня 1797, Ліхтенталь — 19 листопада 1828, Відень) — австрійський композитор, один із основоположників романтизму в музиці, автор понад тисячі музичних творів, серед яких понад 600 пісень, дев'ять симфоній, велика кількість творів камерної та літургійної музики.
Зацікавлення публіки музикою Шуберта за його життя було помірним, але значно зросло після смерті композитора й витримало випробування часом — твори Шуберта досі не втратили популярність і належать до найвідоміших зразків класичної музики.
Франц Петер Шуберт народився в сім'ї шкільного вчителя в Ліхтенталі — передмісті Відня. Його першими музичними наставниками були батько (скрипка), старший брат Ігнац (фортепіано) та регент приходської церкви Міхаель Гольцер (спів). У 1808 році Шуберта прийняли «півчим хлопчиком» у придворну капелу та Конвікт — авторитетну у Відні школу з пансіоном; з ним займалися Венцель Ружичка (генерал-бас), а потім (до 1816 року) Антоніо Сальєрі(контрапункт і композиція). Протягом 1810—1813 років він написав велику кількість різноманітних творів: оперу, симфонію, фортепіанні п'єси й пісні, зокрема «Скаргу Агари» (Hagars Klage, 1811).
У 1813 році Шуберт вступив у вчительську семінарію і через рік почав викладати в школі, де служив його батько. У вільний від роботи час він написав свою першу месу і поклав на музику вірш Ґете «Гретхен за прядкою» (Gretchen am Spinnrade, 19 жовтня 1813 року) — це був перший шедевр Шуберта.
Кілька років Шуберт давав уроки музики, неодноразово намагався отримати постійну музичну посаду, але безуспішно. Попри це, 1815—1816 роки відзначились феноменальною продуктивністю. 1815 року він написав дві симфонії, дві меси, чотири оперети, кілька струнних квартетів і близько 150 пісень. У 1816 році з'явилися ще дві симфонії — Четверта («Трагічна», до мінор) та П'ята (сі-бемоль мажор), а також меса і понад 100 пісень. Серед пісень цих років — «Блукач» (Der Wanderer) і знаменитий «Лісовий цар» (Erlkönig); обидві пісні незабаром отримали загальне визнання.
У цей час навколо Шуберта склався гурток друзів — поціновувачів його творчості, які надавали йому посильну матеріальну допомогу (чиновник Йозеф фон Шпаун, поет-любитель Франц фон Шобер, поет Йоганн Майргофер, художник М. Швінд, поет і комедіограф Е. Бауернфельд, композитор Ансельм Гюттенбреннер та інші). У колі друзів і знайомих часто власними силами виконувалися твори Шуберта; такі вечори називалися «шубертіадами».
Важливою у творчому житті Франца Шуберта стала його зустріч із відомим баритоном Йоганом Міхаелем Фоґлем, яку влаштував Франц фон Шобер. Завдяки натхненному виконанню пісень Шуберта Фоґлем, вони завоювали популярність у віденських салонах. Сам композитор
продовжував працювати в школі, але зрештою — в липні 1818 року залишив службу і виїхав у Желіз, літню резиденцію графа Йоганна Естергазі, де виконував обов'язки вчителя музики для двох доньок аристократа. Навесні була закінчена
Шоста симфонія, а в Желізі Шуберт написав
Варіації на французьку пісню, ор. 10 для двох фортепіано, присвячені Бетховену.
Після повернення до Відня Шуберт одержав замовлення на оперету (зінгшпіль) під назвою «Брати-близнюки» (Die Zwillingsbrüder). Вона була закінчена до січня 1819 року і виконана в «Кертнертортеатрі» у червні 1820 року. Літні канікули в 1819 році Шуберт провів разом з Фоглем у Верхній Австрії, де й створив широко відомий фортепіанний квінтет «Форель» (ля мажор).
Вузьке коло друзів, яким Шуберт оточив себе, зазнало серйозного удару на початку 1820 року. Шуберт і ще четверо його товаришів були заарештовані австрійською таємною поліцією, яка з підозрою ставилася до будь-яких студентських гуртків. Одного з друзів Шуберта, поета Йоганна Зенна, віддали під суд, ув'язнили на рік, а потім назавжди заборонили з'являтися у Відні. Чотирьом іншим, включно з Шубертом, винесли серйозне попередження, ставлячи їм у провину, зокрема, «супротив [владі] з використанням образливої і негідної лексики». Шуберт ніколи більше не бачився із Зенном, але поклав на музику дві його поезії «Selige Welt» та «Schwanengesang». Можливо, що цей інцидент призвів до розриву із Майргофером, з яким Шуберт тоді мешкав.
Навесні 1824 року
Шуберт написав октет фа мажор , а влітку знову виїхав у Желіз. Там він потрапив під чари угорської народної музики і написав «
Угорський дивертисмент» для двох фортепіано й струнний квартет ля мінор.
Друзі стверджували, що Шуберт мав сильне почуття до своєї учениці, графині Кароліни Естергазі, хоча він присвятив їй тільки один твір «Фантазію фа мінор» для двох фортепіано.
Попри те, що робота над музикою для сцени, а пізніше офіційні обов'язки, відбирали багато часу, Шуберт в ці роки написав значну кількість творів. Він завершив Месу ля-бемоль мінор , працював над «Незавершеною симфонією», а в 1824 написав Варіації для флейти й фортепіано на тему «Trockne Blumen» з циклу «Прекрасна млинарка» й кілька струнних квартетів. Крім того, він написав сонату для популярного в ті часи арпеджіоне.
Негаразди попередніх років компенсували успіхи щасливого для Шуберта 1825 року. Кількість публікацій швидко збільшувалася, злидні дещо відступили, і літо Шуберт провів у Верхній Австрії, де його радо вітали. Саме під час цього туру він написав «Пісні на слова Вальтера Скотта». До цього циклу належить «Ellens dritter Gesang» (D. 839), широко відомий під назвою «Ave Maria». Пісня відкривається привітанням Ave Maria, яке потім повторюється в приспіві. Німецький переклад вірша Скотта із «Ламермурської нареченої», виконаний Адамом Шторком, при виконанні часто заміняють латинським текстом молитви Ave Maria. У 1825 році Шуберт написав також сонату для фортепіано ля мінор (Op. 42, D. 845) й розпочав симфонію № 9 до мажор (D. 944), завершену наступного року.
У 1828 році з'явилися
тривожні ознаки хвороби; стрімкий темп композиторської діяльності Шуберта можна витлумачити і як симптом недуги, і як причину, що пришвидшила його смерть. Існували припущення, що він хворів на сифіліс і лікувався від цього препаратами ртуті, які через свою токсичність спричинювали серйозні побічні дії на організм людини. Останнього року Шуберт написав такі шедеври як «Симфонія до мажор», вокальний цикл, посмертно виданий під назвою «Лебедина пісня», струнний «квінтет до мажор» і три останні фортепіанні сонати. Як і раніше видавці відмовлялися брати великі твори Шуберта або платили мізерно мало; нездоров'я перешкодило йому поїхати за запрошенням з концертом у Пешт.
Помер Шуберт офіційно від черевного тифу 19 листопада 1828 року.
Шуберта поховали поруч із Бетховеном, який помер роком раніше. 22 січня 1888 року прах Шуберта було перепоховано на Центральному цвинтарі Відня.
Відкриття музики Шуберта після його смерті
Деякі менші за розміром твори були опубліковано одразу ж після смерті композитора, але рукописи більших праць, мало відомих публіці, залишалися в книжкових шафах і шухлядах родичів, друзів та видавців Шуберта. Навіть найближчі до нього люди не знали всього, що він написав, і впродовж тривалих років його визнавали в основному лише як короля пісні. У 1838 Роберт Шуман, відвідуючи Відень, знайшов запорошений рукопис «Великої» симфоноії Шуберта і взяв його з собою в Лейпціг, де її виконав Фелікс Мендельсон. Найбільший внесок у відшукання й відкриття творів Шуберта зробили Джордж Гроувта Артур Салліван, які відвідали Відень восени 1867. Їм вдалося знайти сім симфоній, музику супроводу п'єси «Розамунда», кілька мес та опер, дещо з камерної музики й велику кількість різноманітних фрагментів та пісень. Ці відкриття призвели до значного збільшення інтересу до творчості Шуберта.
Франц Ліст з 1830 по 1870 рік транскрибував і аранжував значну кількість творів Шуберта, особливо пісень. Він говорив, що Шуберт «найпоетичніший
із музикантів, які коли-небудь жили на світі». Для Антоніна Дворжака особливо цікавими були симфонії Шуберта, а Гектор Берліоз та Антон Брукнер визнавали вплив «Великої симфонії» на їхню творчість.
У 1897 році видавці Брайткопф та Гертель випустили критичне видання творів композитора, головним редактором якого був Йоганнес Брамс. Такі композитори 20 століття як Бенджамін Бріттен, Ріхард Штраус та Джордж Крам були або завзятими популяризаторами музики Шуберта або робили ілюзії на неї в своїй власній музиці. Бріттен, який був довершеним піаністом, акомпанував виконанню багатьох пісень Шуберта й часто виконував його соло й дуети.
- Музика Фредеріка Шопена.
Незавершений портрет Фредерика Шопена був написаний французьким живописцем Еженом Делакруа в 1838 році. Цей портрет займає далеко не найбільш ключову роль в творчості художника, але в той же час дуже цікавий по багатьох причинах. По-перше, цей портрет був створений автором не на замовлення, а виключно із особистих намірів. Вся справа в тому, що польський композитор був близьким другом для Делакруа, а значить, ми можем бачити портрет, створенням якого займався талановитий художник, який дуже добре знав об’єкт і дуже тепло до нього відносився. Крім того, на картині зображена людина, майстерність якої як композитора знаходиться на рівні найбільш великих композиторів всіх часів і народів, що, без сумніву, визиває певний інтерес до його особистості.
Отже, на картині сміливими мазками створений дуже харизматичний образ Шопена. Його глибокі карі очі наповнені ярким і сильним розумом, якому передбачено народити ще багато музичних шедеврів. Мужні скули, ніс з горбинкою і хвилясте волосся створюють єдиний образ людини неординарної, поривистої і експресивної. Герой картини знаходиться ніби в напрузі від довгого позування, адже романтична душа потребує активності, швидкого творіння.
В Делакруа до
сомої його смерті кипіло життя, бажання створювати полотна, які вразять всіх сучасників. Можливо, в цьому був він подібний на Шопена. І може бути, багато подібних поглядів на світ і творчість були у цих двох великих людей.
Ежен Делакруа підтримував дружні стосунки з письменницею Жорж Санд (Авророю Дюпен) і іскренно восхищався композитором Фредириком Шопеном. Він був частим гостем в їх домі і Ноані і одного разу вирішив написати їх парний портрет. На картині Жорж Санд зацікавлено слухала граючого на фортепіано Шопена. Але після смерті Делакруа портрет був розрізаний пополовині, і тепер ці половини зберігаються в різних музеях світу. Що сприяло такому дивному поступку, і чому письменниця і композитор були розділені?
Делакруа познайомився з Жорж Санд в 1833 році. Він дуже дорожив спілкуванням з письменницею, яка на той момент по праву рахувалась однією з найбільш прогресивних і нестандартно мислячих жінок 19 століття. Вона була його любимою співбесідницею, в діалогах з якою він не боявся висказувати найбільш смілі думки. В одному з листів, звернених до Жорж Санд, Делакруа писав: «Я спостерігаю велику різницю між чоловіками і іншими мужчинами: останні з великою насолодою мають жінок, яких перші мають неохоче, не дивлячись на те, що мають». Жорж Санд і Шопен зустрілись в 1836 році, і перша їх зустріч виявила на композитора неприємні враження: «Я познайомився з великою знаменитістю – господою Дюдеван, відомою під ім’ям Жорж Санд, але її обличчя несимпатичне, і вона мені зовсім не сподобалась. В ній є навіть щось відштовхуюче» – написав Шопен рідним в Варшаву. Його лякали її чоловічі наряди, сигари і вільні погляди.
Письменниця проявила рішучість і настойчивість, зазвичай властиву чоловікам. В результаті Шопен здався і переїхав в її поміся в Ноан. Там же часто гостював Делакруа, який поклонявся таланту Шопена і називав його в листах божественним і геніальним. Тим же літом 1838 року і був створений парний портрет. Художник зобразив Шопена беззахисним, сумним, одухотвореним, повністю погруженим в стихію музики та творчості.
Роки, проведені з Жорж Санд, стали для Шопена найбільш плодотворними: саме в цей час він створює сві свої найбільш знамениті шедеври. Але і до цього моменту, коли парний портрет
був розрізаний на дві частини, існували обставини, неумолимо їх розділяючи. І в першу чергу – різниця темпераментів та світосприйняття: болючий, схильний до созерцательності, капризний і робкий Шопен не витримав напору енергійної, рішучої, вспильчивої Жорж Санд. В серцях вона часто жалілась, що коханий веде себе, як стара хвора жінка. Він дійсно був хворий туберкульозом, і 9 років письменниця доглядала його. Але в 1847 році вони розстались. Через два роки Шопен помер, і його останніми словами була фраза: «Вона обіцяла мені, що я помру в її обіймах».
Після смерті Делакруа володарі парного портрету в розрахунку отримати більше грошей від продажі двох картин вирішили розрізати її на дві частини. І задум їм вдався. Між іншим, існує версія, що це було зроблено за проханням самої Жорж Санд після розлуки з Шопеном. Але справжня причина була куди прозаїчнішою – алчність володарів, по всій вірогідності, була єдиним поводом кощунства. В результаті портрет Жорж Санд попав в музей Копенгагену, а портрет Шопена зберігається в Луврі.
Фредерік Шопен – польський композитор і піаніст. Музикою почав займатися досить рано. У вісім років уже концертував і мав неабияку популярність у Варшаві. Хлопчик з дитинства звик грати в темряві. Сідаючи за фортепіано , він неодмінно гасив свічки, бо тільки так він міг налаштуватися на потрібний лад. Цю звичку Шопен переніс через ціле життя. Улюбленим інструментом стало фортепіано, з яким він не розлучався ніколи. Більшу частину життя композитор провів у Франції і дуже сумував за Батьківщиною. На запитання, яким словом визначається головний настрій його музичних творів, Шопен відповів, що в його рідній мові є таке слово – жаль, у якому прихована ціла гама почуттів. Такий багатогранний жаль забарвлює всі твори композитора.
Розповідь про творчість Фелікса Мендельсона.
Фе́лікс Мендельсо́н (нім. Felix Mendelssohn, повне ім'я Jakob Ludwig Felix Mendelssohn Bartholdy — Я́коб Лю́двіг Фе́лікс Ме́ндельсон-Барто́льді; *3 лютого 1809 — †4 листопада 1847) — німецький композитор-романтик, дириґент, музично-громадський діяч.
Народився 3 лютого 1809 у Гамбурзі, в сім'ї банкіра Абрагама Мендельсона, який разом з дружиною Лією прийняли християнство, і їхні діти були охрещені під прізвищем Мендельсон - Бартольді. Мав сестру Фанні Мендельсон. Дід Фелікса — Мозес Мендельсон - був відомим у Німеччині філософом. У 1812 родина Мендельсонів переїжджає до Берліна, де у 1817 році Фелікс починає займатися музикою з К. Цельтером. У 1821 він знайомиться з Й.-В. Ґете.
На формування естетичних поглядів Мендельсона значно вплинуло спілкування з видатними представниками наукової й художньої думки (В. Гумбольдт, Г. Гайне, Е. Т. А. Гофман, К. М. Вебер, Н. Паґаніні); велику роль у становленні майбутнього композитора мав багаторічний контакт із Ґете, який прищепив Мендельсонові симпатії до класичного мистецтва, а також курс лекцій Г. Геґеля з естетики, які Мендельсон прослухав у Берлінському університеті.
Створення увертюри до комедії У. Шекспіра «Сон у літню ніч» (1826) — свідчення ранньої творчої зрілості Мендельсона. В 1829 році під батутою Мендельсона було виконано «Страсті за Матвієм» Й.-С. Баха, що стало справжньою подією, оскільки «Страсті» довгий час були забуті і не виконувалися. Одночасно Мендельсон здобував славу композитора, піаніста, скрипаля. В 1829-32 композитор подорожував Європою, враження від мандрівок знайшли відгук в «Італійській», «Шотландській» симфоніях та інших творах.
В 1833 Мендельсон керував Нижньорейнськими музичними фестивалями, в 1833-1835 музик-директор у Дюссельдорфі (під диригуванням Мендельсона вперше виконано багато творів Г.-Ф. Генделя, Й.-С. Баха, В.-А. Моцарта, Л. Бетховена). З 1835 — диригент і керівник оркестру Гевандгаусу в Ляйпціґу, який завдяки Мендельсон і здобув світову популярність. У 1843 з ініціативи Мендельсона відкрилася Ляйпціґська консерваторія.
Ф. Мендельсон — один з найвизначніших представників німецького романтизму, тісно пов'язаний із класичними традиціями (естетична позиція Мендельсона — засновника ляйпціґської школи — вирізнялася орієнтацією на класичні зразки, проте він шукав нові типи виразності. Музика Мендельсона відрізняється прагненням до ясності й урівноваженості, їй властиві елегійність тону, опора на побутові форми музикування й інтонації німецької народної пісні («Пісні без слів» для фортепіано та ін.). Специфічна для Мендельсона образна сфера — витончена фантастична "скерцозність" (увертюра з музики до п'єси «Сон у літню ніч» та ін.). Виконавський стиль Мендельсона-піаніста, противника поверхової віртуозності, вплинув на його інструментальну музику (концерти, ансамблі та ін.). Один із творців романтичного симфонізму, Мендельсон збагатив його жанром програмної концертної увертюри («Морська тиша й щасливе плавання», 1832, і ін.).
Слухання музики: ФМендельсон. Уривок із концертної увертюри до комедії В.Шекспіра «Сон у літню ніч».
Спробуйте створити ескіз під назвою «Сон у літню ніч».
Розповідь про творчість Ференца Ліста.
Геніальний піаніст, видатний композитор і диригент. Славетне ім'я в історії світового музичного мистецтва
Ференц Ліст народився в
невиличкому угорському селі, але більшу частину життя прожив за межами батьківщини. Навчався музики у Відні і в Парижі в 1820- 1823 рр. Велику роль в його житті зіграла зустріч з письменницею Марі д' Агу, з якою він одружився 1835 року і виїхав до Швейцарії. Проживав в Німеччині та Італії.
Дуже широкою популярністю користуються Угорські рапсодії Ліста. З гастрольними поїздками він побував майже в усіх країнах Європи. Неодноразово гастролював в Російській імперії. Був знайомий з М. Глінкою.
У 1847 р. Ф. Ліст гастролюючи по Україні, давав концерти у Києві, Житомирі, Немирові, Бердичеві, Кременці, Львові, Одесі,Миколаєві, Єлезаветграді (тепер- Кропивницький).
У Києві Ф. Ліст познайомився з Катериною(Кароліною) Вітгенштейн,з якою прожив невінчаним сорок років і якій присвятив симфонічні поеми. Гостюючи в її маєтку у Воронинцях на Поділлі, композитор створив на теми українських народних пісень п'єси для фортепіано "Українська балада" і "Думка", які увійшли до циклу "Колоски Воронинць" (1847-1848). Написав симфонічну поему "Мазепа".
Творча спадщина Ф. Ліста налічує понад 1200 творів і охоплює майже всі музичні жанри. Ференц Ліст увійшов в історію музики як творець нового романтичного жанру- симфонічної поеми. Сприяв відкриттю в Будапешті (1875) Академії музики. Був її президентом і професором. Його музика звучить у виконанні кращих музикантів кількох поколінь, в тому числі українських митців.
Слухання музики: Ф. Ліст. Кампанелла.
Розповідь про творчість Ріхарда Вагнера.
Ріхард Вагнер — німецький композитор і теоретик мистецтва. Найбільший реформатор опери Вільгельм Ріхард Вагнер народився 22 травня 1813 в Лейпцигу в сім’ї поліцейського чиновника. Після смерті батька вітчим Людвіг Гейер відправив Ріхарда навчатися музиці. Написання музичних творів почалося у віці 16 років, за рік до цього ним була написана перша п’єса. У 1831 році почав навчання в Лейпцігському університеті, який не закінчив. З 1833 року виступає в якості диригента хору, а потім і оркестру в оперних театрах Вюрцбурга, Магдебурга, Риги та інших міст. У 1833-1842 роках вів неспокійне життя, часто у великій нужді в Вюрцбурзі, де працював театральним хормейстером, в Магдебурзі, потім в Кенігсберзі і Ризі, де він був диригентом музичних театрів, потім в Норвегії, Лондоні і Парижі, де він написав увертюру «Фауст» і оперу «Летючий голландець». У 1842 р тріумфальна прем’єра опери «Риєнці, останній з трибунів» в Дрездені принесла йому популярність. Згодом створює опери «Тангейзер», «Лоенгрін». Після поразки Дрезденського повстання, в якому Вагнер взяв участь, він тікає до Швейцарії. Через оголошення його злочинцем Німеччини, Вагнер не повертається на батьківщину 13 років. У той час були початі опери Ріхарда Вагнера по епосу середньовіччя. У 1853 році закінчено цикл «Кільце Нібелунгів». Іншим знаменитим для Вагнера твором стала драма «Трістан і Ізольда». У 1862 році Вагнер, скориставшись амністією, повертається в Німеччину, але лише через три роки заступництво короля Баварії Леопольда II дає йому можливість зайнятися виключно музикою. Приїхавши в Мюнхен, він зустрічається там з дочкою Ліста — Козімо Бюлов — і незабаром одружується на ній. У 1871 році Вагнер вперше приїжджає в Байрейт. Він виступає з ініціативою спорудження в цьому місті великого оперного театру, на сцені якого могли б йти німецькі опери. З 1874 Вагнер з сім’єю поселяється в Байройті на віллі «Ванфрід». У 1876 році будівництво оперного театру було закінчено. На відкритті театру була виконана оперна тетралогія «Кільце Нібелунгів». У період розквіту своєї слави Вагнер не припиняє гастрольних поїздок по Європі. У 1882 році Вагнер переїхав до Венеції, де помер від серцевого нападу 13 лютого 1883.
Музику Вагнера любили два запеклі ідеологічні противники: Адольф Гітлер і Томас Манн.
Театральне мистецтво романтизму.
Театральне мистецтво романтизму: головним предметом сценічного мистецтва є людина, її душевний світ, правда почуттів, продиктована протестом проти дійсності. Набули поширення жива розмовна мова замість декламації та наспівів, стрімкий емоційний жест акторів, позбавлений навмисної балетної округлості . Театр романтизму відмовився від єдності події, часу й місця. Велике значення мав і потяг до національної самобутності, інтерес до національних традицій, історії.
Романтизм в театрі пов’язаний з іменами поетів Д. Байрона, П. Шеллі, драматургів В. Гюго, А. де Мюссе, Г. Гейне та письменників А. Міцкевича, О. Пушкіна, М. Лєрмонтова.
Театральне мистецтво романтизму формувалося під впливом визвольного руху (10 - 30-х рр.. IX ст.), тому головним його змістом став протест проти несправедливості існуючого ладу. Театр романтизму народив плеяду видатних акторів: П. Мочалов (Росія), Е. Кін (Англія), Л. Девріснт (Німеччина), Г. Модена, А. Рісторі (Італія), П. Бокаж, М. Дорваль, А. Леметра (Франція), Г. Егрешші (Угорщина).
х творчість принесла в театральне мистецтво героїчний пафос, культ сильної, вільної осооистості,
революційно-демократичні, національно-визвольні ідеї. Новий тип героя живе мрією про свободу і справедливість. Людина у мистецтві романтизму завжди трагічна: вона не сприймає дійсність, перебуває у дисгармонії з собою, вона — бунтар і жертва. Герой театру несе мотиви «світової скорботи», меланхолії, гіркої іронії стосовно власних мрій та поривів.
У 20-і роки XIX ст. у Франції розробляють теорію літератури та романтичної драми. Найвідомішим драматургом і теоретиком театру того часу був Віктор Гюго. Основні риси його світогляду: боротьба за справедливість, захист усіх принижених і проповідь гуманізму. Численні його твори (романи, памфлети, драми, п’єси) були насичені новими героями, які живуть в атмосфері боротьби. Передмова до його твору «Кромвель» містить у собі правила нового театру. В ній Гюго прагнув пов’язати розвиток літератури з розвитком історії людства. Він одним із перших зображував у своїх п’єсах нетипового героя, робив акцент на подіях, а місце подій змінював по актах. Авторами багатьох п’єс є Олександр Дюма (батько) та Огюстен Ежен Скріб. Реалістичні тенденції французької драматургії виражені в творчості П. Меріме, А. де Віньї, А. де Мюссе та інших.
Однією із характерних рис театрального життя Франції було існування двох груп театрів: привілейованих, які користувалися підтримкою уряду (серед них — провідний драматичний театр «Комеді Франсез», що був аристократичний за складом свого глядача і консервативний) і бульварних — група театрів на бульварі Тампль («Порт Сеи-Мартен», «Ам-бігю-Комік», «Гете»), не пов’язаних ніякими традиціями, канонами, з орієнтацією на найширшого глядача.
Характерні риси театрального мистецтва романтизму:
Головний предмет сценічного мистецтва – людина, її душевний світ, правда почуттів, продиктована протестом проти дійсності
Жива розмовна мова замість декламації та наспівів
Стрімкі емоційні жести акторів, позбавлені навмисної балетної округлості й благородної величі
Відмова від єдності часу, місця і дії та прагнення до національної самобутності, інтерес до національних традицій, історії.
Англійський театр виник наприкінці XVIII ст., коли в країні панували репресії, політичні протести. Романтизм в Англії, як і в інших країнах, складався з двох течій: революційного романтизму (Дж. Байрон, П. Шелл ) та консервативного (поети «Озерної школи»).
Найвидатніший драматург цього часу – Джордж Гордон Байрон, чия творчість наповнена войовничим гуманізмом, спрямована на захист людини та її прав, проти всіх форм гніту і насильства. Він — творець філософсько-романтичної драми. Досягненням театру даної епохи став гуманізм. У той час значну увагу приділяли творчості В. Шекспіра. Романтизм в акторському мистецтві був представлений грою легендарного Едмунда Кіна — бунтаря і безкомпромісного митця.
Німецький театр представляють Август Вільгельм Шлегель (теоретик, творець «шекспірівського культу», автор праці «Читання про драматичне мистецтво і літературу»), Генріх фон Клейст, Ернст Теодор Амадей Гофман та Людвіг Иоганн Тік (автор п’єс, режисер та історик театру, основна риса творчості якого — відхід від прози і повсякденного життя). Талановитим актором часу був Людвіг Деврісит — типовий актор епохи романтизму.
Перегляньте уривок з відео про п’єсу В. Гюго «Знедолені». Ви почуете цікаві факти про життя і творчість поета та побачите гру акторів нашого часу, які спробували відродити епоху романтизму.
Модні тенденції романтизму.
Романтизм, що сколихнув історію, дав моді нове джерело натхнення, а кравці й кравчині поглибилися у вивчення історичних альбомів
«...У прикрасах, в одязі воскрес смак середніх століть, настільки діаметрально протилежний позитивному характеру нашої сучасності і її вимог. Рукава жіночого плаття, зачіска чоловіків - усе підпадало під романтичний вплив», - пише Герцен у статті «Дилетанти романтики». Мода дуже тонка у своїх нюансах, і якщо придивитися, то все те, що привніс романтизм у літературу, живопис, театр, одержало відзвук і в костюмі. Уважно вдивитеся в чоловічі портрети цього часу: Кукольника (Брюллова), Байрона, Пушкіна (Тропініна й Кипренского), автопортрет Брюллова. Вам впадуть в око темні одяги, широко розкриті м'які коміри сорочок, волосся,
вільно підставлені під вітер, недбало накинутий плащ або картатий плед. Картаті хусточки жінок і пледи чоловіків увійшли в моду як данина поваги до лорда Байронові й всім шотландцям, що борються за незалежність своєї батьківщини.
Невимушеність поз, простота й скромність фраків і сюртуків - такий тон романтичної волі в чоловічому костюмі. Чоловічий одяг одержав точне найменування, певний склад гардероба, якось: чорний фрак, що став з початку століття офіційним і врочистим одягом (у побуті вживаються й кольорові фраки), сюртук (фр., означає «надягнутий на всі або поверх усього»), чорний і кольоровий, довгий, нижче колін і короткий приталенний (редингот), жилети, досить сильно піддані модним змінам у кольорі й малюнку матеріалу. Верхній одяг представлений рединготом, карриком (коротким вільним пальто з декількома комірами). Каррики були приналежністю чепурунів, тому число пелерин могло зростати залежно від смаку й фантазії замовника. «...Службовець головним клерком у паризького нотаріуса носив каррик із тридцятьома шістьома пелеринами, що облягають панталони й гусарські чоботи...» (Андре Моруа. «Три Дюма»).
Особлива увага прихильники моди приділяли жилетам, вибір яких був найрізноманітніші Жилети парадні, білосніжні або кольорові, смугасті, у дрібну клітку, оксамитові, атласні, парчеві з вишивкою ткацьким візерунком і навіть із дешевим набивним малюнком. На ногах туфлі, черевики, чоботи м'які й на каблуках, з гетрами або без них
У формі капелюхів також спостерігалася розмаїтість: з вузькою тулією й високою конічною голівкою, з розбіжною догори тулією, пухової, повстяні, каскетки й двууголки (на початку століття), які зберігаються в чиновників і військових аж до 30-х років.
Хоча Росія, як і вся Європа, дотримувалася французької й англійської моди, індивідуальність і психологія людини, національні властивості його душі позначалися в пристрасті до одним або іншим формам костюма, до вільності в обігу з ним або до яких-небудь стародавніх форм його. Москвичі, особливо франти, за свідченням поета Батюшкова (1810 р.), «фланірували по Кузнецькому мосту в лакованих чоботах, у широких англійських фраках, в окулярах (що стало повальною модою) і без окулярів, розпатлані й причесані...». А в журналі «Кабінет Аспазии» від 1815 року про публіку Петербурга пишуть: «Починаючи від літнього купця російського до самого вітряного франта в Петербурзі моди чоловіків постійні, але з усім тим видно надзвичайна розмаїтість: тут бачиш довгі, посередні, короткі фраки, що роблять поступовий перехід від каптана до куртки. Усякий робить по своєму смаку...». Пристрасть до сюртуків, мабуть, можна пояснити тим, що це був найбільш зручний одяг, що не вимагає особливих хитрувань відносно інших частин туалету; фрак, відкриваючи жилет і ноги, вимагав бездоганно виконаних панталон і жилета; при сюртуку ж, якщо він був застебнуть, тулуб щільно прикривався до половини. Сюртук в XIX
столітті для чоловіків був тим, чим тепер є піджак - незамінної у всіх випадках життя одягом
«Повсякденний одяг Рабурдена - довгий синій сюртук, біла краватка, картатий жилет а-ля Робеспьер, чорні панталони без штрипок, сірі шовкові панчохи й відкриті черевики» (Бальзак. «Чиновники»).
До речі кажучи, до 20-х років включно талії як у жінок, так і в чоловіків залишалися завищеними, і якщо це було резонним у жінок, то в чоловіків виглядало смішним, особливо у верхніх речах - рединготах, відрізні фалди яких починалися відразу під лопатками. Так чи інакше, до зазначеного періоду фраки й сюртуки були з відповідно завищеною талією
Будь-яка диспропорція костюма, узаконена модою, при бажанні й такті художника може працювати на іронічну або комічну характеристику персонажа. Завищена талія, високі коміри й рукави «окостом» у фраках 20- 30-х років уже самі по собі комічні й з успіхом можуть бути використані в спектаклях «Горе від розуму», «Мертві душі», «Ревізор».
Залишається сказати кілька слів про домашній костюм. Уже з XVIII століття в побут міцно ввійшли в моду шлафроки - халати на ваті й хутрі, покриті бавовняною набивною тканиною, атласом або плюшем. З початку століття в моді смугасті індійські й іранські тканини, з яких робляться халати, що надягаються поверх панталон, жилета й сорочки. Маленька шапочка фескою або ковпак
звичайно прикривали голову, але якщо ранком у знатного вельможі або чепуруна був перукар, то шевелюра ретельно оберігалася.
Домашнє завдання: опрацювати параграф 29. Конспект.
08 квітня 2020 року
Стиль романтизму у живописі
Жанри живопису
Школи живопису
1.
Назвіть
визначальні риси стилю романтизм у мистецтві.
2.
Назвіть
напрями архітектури романтизму.
3.
Які
характерні особливості скульптури романтизму?
– Роздивимось ілюстрацію
картини Ежена Делакруа «Свобода, що веде
народ».
В
цій картині відображені бурхливі події революції в Парижі 18 століття
(1789-1799 р.р). У цьому творі дивним чином поєднані міфологічні фігури
(алегорія Свободи з прапором Франції) з фігурами брутальної дійсності (Гаврош,
мсьє в капелюсі болівар, трупи розстріляних).
«Свобода» стала сенсацією на всівіки, а звістка про придбання полотна у Лувр –
офіційним визнанням митця.
1.
Розповідь про живопис романтизму
Живопис
романтизму пов’язують з Великою французькою революцією 18 століття. Він виник
як реакція загального піднесення з приводу її початку і як глибоке розчарування
у можливостях людини внаслідок її поразки. Задля виразності передачі почуттів живописці
використовували соковиті фарби, яскраві мазки та спецефекти.
Робота з підручником с. 220
Характерні риси живопису романтизму:
-
розкріпачення
від академічних канонів;
-
ліризм,
героїчна піднесеність;
-
емоційність
картин, прагнення до кульмінаційних, драматичних моментів у композиції та
змісті.
Жанри:
історичні полотна, баталії,
фантастичні картини, марина, портрет, пейзаж.
Славетні
художники: Ф.Гойя, Е.Делакруа,
І.Айвазовський.
Школи
живопису: німецька,
французька, англійська.
Перегляд
ілюстрацій картин і визначення жанрів, в яких вони написані.
– Г.Фюзелі. «Сон пастуха».
– Дж. Мілтон. «Втрачений рай»
– Е. Делакруа «Гамлет і Гораціо на кладовищі»
2. Школи
живопису
Зараз ми разом з вами розглянемо найвідоміші школи
живопису це французька, англійська та німецька.
Французька школа
живопису романтизму – найбільш послідовна і прогресивна. Її засновником став
Тедор Жеріко- – новатор у живописі, а визнаним главою – Ежен Делакруа. Заслуги
школи: впровадження вільної динамічної композиції та яскравого насиченого
колориту.
Робота з підручником с. 221
Назвіть відомих
французьких художників?
Перегляд
ілюстрацій картин французьких художників:
– Т.Жеріко «Біг звільнених
коней у Римі»,
– Ж.Мішель «Пейзаж
з вітряком»,
– Е.Делакруа
«Полювання на левів».
Англійська школа живопису романтизму вирізнялася надуманістю
пейзажних сюжетів, містичними картинами,
фантастичними пейзажами.
Робота с підручником
с. 222
Назвіть відомих
англійських художників?
Перегляд ілюстрацій
картин англійських художників:
-В. Тернер «Золота
гілка»
В священной роще росло дерево, и
вокруг него весь день до глубокой ночи крадущейся походкой ходила мрачная
фигура человека. Он держал в руке обнаженный меч и внимательно оглядывался
вокруг, как будто в любой момент ожидал нападения врага. Это был убийца-жрец, а
тот, кого он дожидался, должен был рано или поздно тоже убить его и занять его
место. Таков был закон святилища. Претендент на место жреца мог добиться его
только одним способом — убив своего предшественника, и удерживал он эту
должность до тех пор, пока его не убивал более сильный и ловкий конкурент.
- В.Блейк «Жалість»
Німецька школа живопису романтизму відома реалістичними пошуками у пейзажному та
портретному жанрах, а також сентиментально-ідилічним зображенням біблійних сцен
і патріархального побуту. Представники цієї школи наповнювали свої картини меланхолічністю,
чуттєвістю, мрійливістю завдяки використанню розмитих фарб.
Робота с підручником
с. 223
Назвіть відомих
німецьких художників?
Перегляд ілюстрацій
картин німецьких художників:
- К.Д.Фрідріх «Прогулянка в сутінках»
- Філіп Отто Рунге «Відпочинок на шляху до Єгипту»
- Й.Ф.Овербек «Марія і Єлизавета з Ісусо
- І. Айвазовський «Дев’ятий вал»
Під
впливом романтизму написав свої ранні полотна видатний марінист Іван Айвазовський
(Ованес Айвазян) – українсько-російський художник вірменського походження. Він
створив понад 6 тисяч полотен, найвідоміші з яких – морські пейзажі та сцени морських
баталій.
Це цікаво знати!!!
«Дев’ятий
вал» – знакова картина мариніста. На ній зображено море після жахливого нічного
шторму й людей, які зазнали корабельної аварії. Промені сонця освітлюють величезні
хвилі, найбільша з яких – дев’ятий вал. Люди намагаються врятуватися на уламках
щогли. Кожна деталь говорить про велич і могутність морської стихії та
безпорадність перед нею людини. Теплі тони картини роблять море не таким
суворим і дають глядачеві надію, що потерпілі будуть врятовані. Картина стала
символом сили духу та волі в літературі й мистецтві.
А зараз ми з вами
перейдемо до практичної діяльності
Практичне завдання № 1 «Романтизм Айвазовського»
Розгляньте
репродукцію картини І.Айвазовського «Морський берег». Які ознаки романтизму ви помітили
у цьому творі? Розкажіть, що на ній зображено. Які засоби виразності використав
живописець для втілення яскравих подій?
На
виконання цього завдання вам відводиться 5 хвилин.
Ф.
Гойя іспанський живописець і гравер. Цікаво знати, що в 1786 році митця було призначено
художником при дворі короля Карла ІІІ, а в 1789 році – при дворі Карла ІУ. Ф. Гойя
отримував замовлення від багатьох своїх друзів з аристократичних кіл. Теми і
жанри його робіт надзвичайно різноманітні: від картонів із зображенням веселих святкувань
для гобеленів та ескізів карикатур – до змалювання сцен війни, крові та трупів.
Перегляд
ілюстрації картини Ф.Гойя «Розстріл повстанців у ніч на третє травня 1808
року»).
Сюжет
картини «Розстріл повстанців у ніч на третє травня 1808 року» – історичний
факт: страта французами без суду всіх іспанців, які, на їхню думку брали участь
у повстанні.
Практичне завдання № 2«Живопис картини Ф.Х. де Гойї»
Розгляньте
репродукції картин, написаних видатним іспанським художником у різних жанрах. З’ясуйте,
до якого жанру належить кожен твір? с.226
– Ф.Гойя «Маріонетка»
– «Родина Карла ІV»
– «Святе сімейство зі св. Іоакимом та Анною перед
Господом в Його славі»
– «Венера і Адоніс»
1.
Графічне мистецтво
У творчій
спадщині знаменитого іспанця важливе місце займає серія офортів «Капрічос», що складається
із 83 творів. Їх загальний дух сам Гойя
влучно окреслив у коментарі до одного з листів: «Світ – це маскарад… Усі
хочуть здаватися не тими, ким вони є насправді, всі обманюють, і ніхто себе не
знає».
Романтики
зробили більш масовим і демократичним мистецтво графіки, створивши нові гнучкі форми
в літографії, книжковій гравюрі та гравюрі на дереві.
Що ж таке літографія? Робота
з поняттям с. 227
Літографія (від грец. Літо – камінь та графо –
писати) – один із видів друкованої графіки, заснований (на відміну від гравюри)
на техніці плаского друку, коли поверхню спеціального літографського каменю
обробляють літографським олівцем та тушшю.
Ксилографія, оба дереворит – техніка гравюри на дошці з дерева, розрізаного впоперек
шарів.
Перегляд ілюстрацій
графічних картин.
– Е.Делакруа «Гамлет бачить привид свого батька»
– Ф.Гойя «Передчуття небачених катастроф» (№1) із серії «Лихоліття війни»
Практичне завдання№3 «Визначення стилю картин»
Розгляньте
репродукції творів живопису (с.228). Спробуйте визначити їх стиль за жанром і
тематикою. Пригадайте особливості живопису різних стилів. Поясніть свій вибір.
-Т. Жеріко «Пліт Медузи»
- К. Лоррен «Пейзаж з Енеєм»
- Н. Ланкре «Гойдалка»
- Караваджо «Екстаз святого Франциска»
Домашнє завдання: дайте відповіді на запитання та запишіть у зошит.
Назвіть характерні особливості живопису доби романтизму.
Які школи живопису існували в цей період?
Назвіть прізвища відомих художників стилю романтизм.
У чому полягає новизна стилю у живописі? Назвіть основні стильові
відмінності у творчості живописців.
Які види гравюри набули поширення в добу романтизму?
Опрацювати
параграф 28 с. 220-228.
Виконати тестування з теми "Класицизм"
Немає коментарів:
Дописати коментар